Наталія Білошицька
аспірант
ЗВО «Міжнародний університет бізнесу і права» (Херсон, Україна)
ORCID ID: 0000-0001-7441-5194
Anotation. В статті досліджено генезис основних типів стратегічного планування та їх адміністративно- правові особливості. Доведено, що система так званого директивного державного планування розвитку народно- господарського комплексу (на відміну від індикативного програмування в країнах з ринковою економікою) склалася в результаті послідовного вдосконалення органів державного планування і правового регулювання їх діяльності. Зазначено, що Держплан у межах власної зони відповідальності видавав розпорядження, обов’язкові до виконання всіма міністерствами, відомствами а також іншими організаціями. Йому була дана можливість залучати для дослі- джень проєктів планів і окремих народногосподарських питань академії наук, науково-дослідні та проєктні устано- ви, конструкторські а також інші компанії та установи, а крім того, індивідуальних експертів, фахівців і передовиків виробництва. Конкретно апарат Держплану складався безпосередньо з галузевих відділів (відповідно у галузі інду- стрії, сільському господарстві, транспорті, галузі товарообігу, зовнішньої торгівлі, культури а також освіти, охорони здоров’я та інших сфер) і консолідованих відділів (консолідований відділ народного-господарського плану, відділ територіального планування а також розміщення продуктивних потужностей, консолідований відділ капітальних інвестицій, консолідований відділ речових балансів, а також проєктів розподілу, відділ праці, відділ фінансів та собі- вартості тощо). Визначено, що директивне планування володіло рядом безперечних переваг, які дозволяли вирі- шувати багато управлінських питань комплексно. Зокрема, проводити єдину технічну політику, пов’язану з роз- витком основних напрямів науки; узгоджувати темпи економічного розвитку країни зі зростанням економічного і технічного потенціалу регіонів; централізовано перерозподіляти фінансові, матеріальні і трудові ресурси на най- більш актуальні напрями. Зазначені та деякі інші позитивні сторони директивного планування розвитку народно- господарського комплексу демонстрували найбільш високу ефективність у складні перехідні періоди (індустріа- лізація та відновлення економіки), але в періоди мирного розвитку в ній виявлялися значні проблеми, які так і не вдалося вирішити. Обґрунтовано, що сучасне адміністративне право України теж не ставить питань, пов’язаних з державним стратегічним плануванням розвитку економіки. Навіть навчальні курси таких дисциплін, як фінансове і бюджетне право України, оминають увагою зв’язок бюджетного планування з питаннями економічного прогнозу- вання і стратегічного планування регіональної економіки. За юридичними спеціальностями відсутні і дисертаційні дослідження відповідних проблем державного управління. Так склалося, що після скасування системи, державних плануючих органів ці дослідження стали прерогативою економістів, в тому числі і юридичного складника досліджу- ваних питань. Передбачуваність територіального і галузевого економічного розвитку може бути досягнута тільки на основі застосування комплексу інструментів стратегічного планування і прогнозування. Однак система територі- ального планування в Україні та інших пострадянських державах відсутня, а перспективи її часткового відновлення пов’язані з переходом на принципи і методи, використовувані в західних економічно розвинених країнах. Наголоше- но, що індикативне планування має ряд серйозних відмінностей стосовно централізованого планування. У централі- зовано формованій економіці характеристики проєктів компаній, вартість продукції, заробітна плата співробітників, концепція розподілу прибутку, а також кількість ресурсів виробництва складалися завдяки дезагрегації стратегічних п’ятирічних планів, мали директивний характер і були обов’язковими до виконання, тобто мали чисто адміністра- тивний характер. Показники планів були критеріями оцінки діяльності підприємств. Здійснення планових завдань підтримувалося концепцією матеріального стимулювання співробітників і винятково адміністративними способами керівництва директоратом підприємств.
Keywords: В статті досліджено генезис основних типів стратегічного планування та їх адміністративно- правові особливості. Доведено, що система так званого директивного державного планування розвитку народно- господарського комплексу (на відміну від індикативного програмування в країнах з ринковою економікою) склалася в результаті послідовного вдосконалення органів державного планування і правового регулювання їх діяльності. Зазначено, що Держплан у межах власної зони відповідальності видавав розпорядження, обов’язкові до виконання всіма міністерствами, відомствами а також іншими організаціями. Йому була дана можливість залучати для дослі- джень проєктів планів і окремих народногосподарських питань академії наук, науково-дослідні та проєктні устано- ви, конструкторські а також інші компанії та установи, а крім того, індивідуальних експертів, фахівців і передовиків виробництва. Конкретно апарат Держплану складався безпосередньо з галузевих відділів (відповідно у галузі інду- стрії, сільському господарстві, транспорті, галузі товарообігу, зовнішньої торгівлі, культури а також освіти, охорони здоров’я та інших сфер) і консолідованих відділів (консолідований відділ народного-господарського плану, відділ територіального планування а також розміщення продуктивних потужностей, консолідований відділ капітальних інвестицій, консолідований відділ речових балансів, а також проєктів розподілу, відділ праці, відділ фінансів та собі- вартості тощо). Визначено, що директивне планування володіло рядом безперечних переваг, які дозволяли вирі- шувати багато управлінських питань комплексно. Зокрема, проводити єдину технічну політику, пов’язану з роз- витком основних напрямів науки; узгоджувати темпи економічного розвитку країни зі зростанням економічного і технічного потенціалу регіонів; централізовано перерозподіляти фінансові, матеріальні і трудові ресурси на най- більш актуальні напрями. Зазначені та деякі інші позитивні сторони директивного планування розвитку народно- господарського комплексу демонстрували найбільш високу ефективність у складні перехідні періоди (індустріа- лізація та відновлення економіки), але в періоди мирного розвитку в ній виявлялися значні проблеми, які так і не вдалося вирішити. Обґрунтовано, що сучасне адміністративне право України теж не ставить питань, пов’язаних з державним стратегічним плануванням розвитку економіки. Навіть навчальні курси таких дисциплін, як фінансове і бюджетне право України, оминають увагою зв’язок бюджетного планування з питаннями економічного прогнозу- вання і стратегічного планування регіональної економіки. За юридичними спеціальностями відсутні і дисертаційні дослідження відповідних проблем державного управління. Так склалося, що після скасування системи, державних плануючих органів ці дослідження стали прерогативою економістів, в тому числі і юридичного складника досліджу- ваних питань. Передбачуваність територіального і галузевого економічного розвитку може бути досягнута тільки на основі застосування комплексу інструментів стратегічного планування і прогнозування. Однак система територі- ального планування в Україні та інших пострадянських державах відсутня, а перспективи її часткового відновлення пов’язані з переходом на принципи і методи, використовувані в західних економічно розвинених країнах. Наголоше- но, що індикативне планування має ряд серйозних відмінностей стосовно централізованого планування. У централі- зовано формованій економіці характеристики проєктів компаній, вартість продукції, заробітна плата співробітників, концепція розподілу прибутку, а також кількість ресурсів виробництва складалися завдяки дезагрегації стратегічних п’ятирічних планів, мали директивний характер і були обов’язковими до виконання, тобто мали чисто адміністра- тивний характер. Показники планів були критеріями оцінки діяльності підприємств. Здійснення планових завдань підтримувалося концепцією матеріального стимулювання співробітників і винятково адміністративними способами керівництва директоратом підприємств.